Чи відмиється вишиванка?

Колись, ще у радянські часи, купила я собі на верхньому поверсі львівського ЦУМу (на розпродажу дизайнерського одягу львівського Дому моделей) туніку у вигляді гуцульської свитки. Носила її багато років, і вона все була модною. А навпроти готелю «Інтурист» (на розі проспекту ім. Леніна, зараз він інакше називається, але я нову назву не сприймаю) у магазині для речей hand-made на вітрині стояли гуцульські чуні з натуральної шкіри — все мріяла їх купити, але грошей не вистачало. Так і не купила. Тобто, фольклорні речі тоді (у радянські часи) були родзинкою для модниці. Зараз — зовсім інша справа.

Оці безкінечні «Марші Вишиванок», оце вимагання купити дитині вишиванку від шкільних вчителів, ще багато чого. На жаль, зараз в Україні вишиванка для багатьох стала символом садизму. Так-так, саме садизму. Комбатанти від тих, хто зробив вишиванку ідеологічним маркером, вбивають цивільних людей, обстрілюють з забороненої зброї школи, садочки й трансформаторні підстанції, кидають невинних у підвали, мордують, ба навіть спалюють, не кажучи про просте пограбування зі зброєю в руках. Через оці марші підлоти і нав'язування простий одяг у фольклорному стилі став Символом. При цьому значна частина Громадянської війни в Україні ведеться на смисловому полі символів — згадайте лишень війну з географічними назвами і пам’ятниками. В рамках оцієї війни символів вишиванку забруднили своїми брудними думками й брудними діями українські націоналісти й нацисти. Такою вже є людська психологія: якщо щось забороняють, то тягне ознайомитись, а якщо нав’язують, то виникає відраза. Вишиванку забруднили на вищому духовному рівні. Чи зможе вона відмитись? Інтуїція мені підказує, що якщо й зможе, то для цього знадобляться покоління.

Через оці силування й дурні вимоги починає виникати відраза навіть до мови, на якій пишу зараз. Невже організатори бійні в Україні не розуміють цього? То чому вони отаке поробили? Через катарсис, чи, може, своєрідне озаріння я це зрозуміла — а ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ! Одягнули на себе флер «любові» (бо ж за їхніми словами націоналізм є любов), а реально ненавидять. Їм байдуже, що своїм лицемірством і садизмом у відношенні до простої людини вони паплюжать щось дійсно величне, чим нормальна людина (не садист) могла б пишатися. Їм байдуже до чужої любові. Та чи й могло бути інакше? Їм же ж байдуже до дітей («личинок колорадів») і взагалі до людського життя. Ну і як з ними поряд жити після цього? А терпіти їхню владу? Повага до іншого життя — основна ознака людяності. Вже не кажучи про повагу до мудрості стареньких, в тому числі й до ветеранів Великої Вітчизняної (нову назву цієї історичної події я теж не сприймаю). От тому й чутно стрілянину на побутовому грунті по всій «великій» Україні, по її вулицях і кнайпах. Що ж ото робиться в Україні? А що далі буде? Щось підказує, що за логікою подій — нічого доброго не буде. Хоча й кажуть, що троянди ростуть на смітті.

Чи можна, теоретично хоча б, побудувати з сарая палац? Навряд. Для палацу потрібний зовсім інший людський матеріал. Люди мають бути людяними. Мовчати і пристосовуватись — горю не допоможе. Треба щось робити. Якщо людські думки змінять напрямок від егоїстичного бажання пересидіти до бажання дій, то може й вишиванка в астралі відпереться.


Разом із цим читають

Коментарі

Залишити коментар

*